В український прокат вийшла спільна ісландсько-французько-українська картина «Гірська жінка на війні» режисера Бенедикта Ерлінґссона. Загальний заявлений бюджет фільму — 76,5 мільйона гривень, частка України — близько 11 мільйонів.

«Гірська жінка на війні» — хороший фільм, у ньому безліч цікавинок, які відгукуються в тобі майже одразу. Це дотепна й іронічна стрічка, яка водночас залишається серйозною та актуальною в багатьох аспектах. Це фільм епохи популізму, домінування соціальних мереж та розмаїтих  інформаційних технологій, які, хоч і ведуть до спритної маніпуляції суспільною думкою, однак мало що здатні змінити в людські природі.

Події цієї стрічки майже цілком відбуваються в Ісландії: тут зароджується й розв’язується головний конфлікт, саме тут живуть головні та другорядні герої; ми бачимо ісландські пейзажі, інтер’єри та екстер’єри й усе це аж ніяк не тло, тим паче не умовність, на яку можна не зважати, а найнеобхідніша умова для існування картини «Гірська жінка на війні». Це ісландський фільм. У вихідних даних написано, що перед нами копродукція, й формально так і є, але тільки формально, а по суті ми маємо справу з ісландським національним фільмом, у якому все інше, неісландське, явно вторинне та необов’язкове.

Фільм виводить на перший план немолоду, зате дуже войовничу жінку, подану в картині як фактичну спадкоємицю вікінгів. Прямо про це не говориться, але це відчутно з контексту: в картині наявний епізод зустрічі ісландських високопосадовців із китайцями, які планують інвестицію в місцевий металургійний комбінат, і під час виїзної екскурсії ісландський чиновник, вказуючи на місце, де висаджувалися вікінги, зазначає, що вони прибували сюди, щоб обмінюватися думками, знайомитися, як-от у Фейсбуку. І ось усю цю фальшиву політичну коректність, яка цілком заперечує найменший натяк на агресію та протистояння, руйнує  головна героїня, коли оголошує правдиву війну своєму урядові, підриваючи опори ліній електропередач.

І те, що подібні дії вчиняє жінка, цивільна, яка не має військової чи якоїсь іншої підготовки, керівниця хору, багато що каже про сучасну Ісландію. Натомість усі чоловіки, які мають спеціальну підготовку, за цією жінкою полюють. Ціна питання тут надзвичайно висока —  йдеться і про збереження Ісландії, її природи, і про власне зміну світового клімату, йдеться про майбутнє всього людства. І тут на шальках терезів з одного боку опиняється економічна вигода,  а з іншого — сама Ісландія, яка одного дня може перестати існувати.

Власне, про головний конфлікт цього фільму можна полемізувати: й наскільки реальною є загроза подібних економічних проектів для Ісландії, і чи справді зміна клімату відбувається з вини людини. Проте важливіше, що саме конфлікт такого штибу обрано для фільму «Гірська жінка на війні». І силові лінії цього конфлікту не виходять за межі Ісландії. Повторимо, що це не європейська, а саме ісландська історія.

Яке ж місце в цьому сюжеті посідає Україна? Здавалося б, мала посідати важливе, оскільки це друга країна, яка фігурує у фільмі. Першою є Ісландія, а другою — Україна, велика за розміром європейська держава, яка за останнє десятиліття пережила надзвичайно бурхливі трансформації. Мала би посідати, проте не посідає. У фільмі згадується, що в Україні війна, проте коли і з ким вона ведеться  — не дуже зрозуміло, дівчинка-сирота походить із Дружківки, проте де ця Дружківка — ніхто не уточнює, ба більше, сам процес усиновлення цілком упущено у фільмі. Чому саме в Україну звернулася головна героїня для всиновлення дитини?

Але не варто гадати — яка, зрештою, різниця? Спочатку в картині мала фігурувати Болгарія, проте українському продюсеру Сергієві Лавренюку вдалося переконати ісландців змінити місце на Україну. І якщо це так легко зробити, то справді, яка різниця? Вся ця Східна Європа, ймовірно, міркують ісландці, однаково знедолена, тут сиріт ніхто не прихистить.

І Україна виглядає в картині не тільки як антиІсландія, з усією відсутньою тут інфраструктурою, але як місце, де вже почав здійснюватися Апокаліпсис — країну буквально заливають води нового світового потопу. І цілком очевидно, що Україну вже не врятувати, зате можна врятувати Ісландію, й Ісландії потрібні воїни, нові вікінги, а оскільки чоловіки тут цілком імпотентні, то ними стануть жінки, в тому числі й вивезені з України.

Такі акценти можна відстежити в більшості копродукційних фільмів, у яких Україна бере участь. Скажімо, в ліричній україно-італійській комедії «Ізі» мандрівка італійського невротика на схід потрібна більше йому, ніж родичам померлого українця Тараса, якого він везе додому.  (Не зайвим буде сказати, що Україна також була випадковим вибором, оскільки спочатку італійці хотіли відправити свого героя до котроїсь із Балканських країн, проте яка різниця?)

Україна в «Ізі» постає місцем див, причому ці дива дуже радянські та пострадянські, сказати б, дивно-гібридні.

Тут він стрічає англомовного грузина-дальнобійника, україномовну родину китайців, українських поліцейських, які, тримаючи в руках паспорт померлого, в якому має бути вказано місце народження, гадають, що то за Кам’янка така, в яку везе Ізі труну, вони навіть у комп’ютер свій не заглянуть. Італійцю трапиться римо-католицький священик, який вирішує покинути церкву заради музики, тобто він стрічає цілком фантазійну Україну, де живуть не схожі на нього (і справжніх українців) люди, проте серед яких він може прийти до тями. Тут легко заблукати, проте ці зовнішні блукання, постійні збивання з маршруту відповідають внутрішньому станові героя, котрий колись давно втратив життєві орієнтири й тепер змушений їх відшукати заново. Абсурдні ситуації, дивні люди навколо змушують Ізі діяти, проявляти себе, шукати вихід, позбавляють його пасивності, зрештою, приводять його до символічної смерті та символічного нового народження.

І ця терапевтична поїздка італійця до України побудована на цілковитому відділенні пацієнта від терапевтичних засобів, оскільки пацієнт тут істота вдумлива, здатна до рефлексій, а терапевтичні засоби — ні, оскільки можуть бути прирівняні до якоїсь рідкісної глини, яку можна прикладати до хворого місця і яка тебе неодмінно зцілить.

В іншій литовсько-французько-польсько-українській картині «Іній» Україна також місце своєрідної терапії, яка, однак, пов’язується не стільки зі зціленням європейського невротика, скільки з певним жертвопринесенням людини Першого світу. Литва тільки недавно ввійшла в сім’ю європейських країн, проте не позбулася старих страхів, які відчутно актуалізувалися з початком війни в Україні.

Молодий литовець, який вирушає в Україну з гуманітарним вантажем, їде не просто на війну, він вирушає в саме серце Темряви. І ця темрява огорнула не тільки Україну, де точиться війна, вона вже в самій Литві, від неї дуже важко врятуватися, вона дотягнеться до кожного.

«Іній» — фільм фаталістичного плану, він сповнений недобрих передчуттів, які, зрештою, справджуються. Україна тут опинилася в центрі Темряви, проте сама вона не є її втіленням. Темрява йде зі Сходу, вона страшна, і для її подолання доведеться пожертвувати багато чим.

Рефлексії в цій картині відведено безліч місця, й це правильний хід, оскільки дія тут не може розпочатися без якихось роз’яснень, персонажі весь час уточнюють власну позицію, і з кожним подальшим пересуванням у бік фронту ці рефлексії стають дедалі драматичнішими. Очевидно, що герой наближається до власної загибелі, що його втягнуло в Темряву, проте він не може порятуватися, оскільки такою є його доля.

Чи є в такому контексті Україна закономірним кінематографічним вибором для авторів фільму? Начебто так, бо саме тут точиться війна, яка лякає всіх по той бік західного кордону; з іншого — аж ніяк, адже авторам фільму не дуже кортить заглиблюватися в подробиці життя самої України. Наша держава тут тільки відбиття їхніх страхів. І головний герой під тиском обставин змушений відповідати собі на запитання, якими в Литві не переймався. Самі ж українці в картині, схоже, на всі запитання вже мають відповіді.

І як у попередніх фільмах, Україна тут цілком випадкова, герой міг поїхати на іншу війну, де зміг би отримати такі ж відповіді на свої запитання.

Усе сказане про Україну є особливістю не тільки копродукційних фільмів, де наша держава постає тільки об’єктом чужих прагнень, фантазій та рефлексій. Дуже часто це стосується самого національного кінематографа. У ньому так само відсутня рефлексія як засаднича причина для створення фільму.

Рефлексія відсутня в українських сценаріях на всіх рівнях, починаючи з діалогів. У цих фільмах ніхто не обговорює суспільно важливих тем ані національного, ані регіонального, не кажучи вже про міжнародний рівень. Сучасність проходить повз українське кіно. Жодна резонансна подія не стала темою для українського фільму. Проте рефлексія відсутня не тільки у фільмах на рівні словесному, вона відсутня й на предметному, побутовому. Робота українських художників-постановників у фільмах дуже приблизна, вони формують середовище людей, яких не існує у природі.

Урок копродукційних фільмів у тому, що всі інші країни від рефлексій не відмовляються, ба більше, саме на них і творять власний кінематограф. На рефлексії постала нова румунська хвиля, кінематографічний феномен, який так і не знайшов свого аналога в Україні. І судячи з тенденцій у фінансуванні національного кіно, рефлексії не буде ще дуже довго. Тож Україна й далі поставлятиме кіносировину розумнішим сусідам.

Фото: кадр із фільму